Опис Тросан табл. 100мг №30

Склад
діюча речовина: losartan potassium;

1 таблетка містить 25 мг або 50 мг, або 100 мг лозартану калію;

допоміжні речовини: целюлоза мікрокристалічна, лактози моногідрат, крохмаль прежелатинізований, гідроксипропілцелюлоза низькозаміщена, магнію стеарат, опадрай білий 20А58900.

Лікарська форма
Таблетки, вкриті плівковою оболонкою.

Основні фізико-хімічні властивості:

таблетки по 25 мг: білі або майже білі таблетки овальної форми, двоопуклі, вкриті плівковою оболонкою, з маркуванням «5» і «7» по обидві сторони від лінії розлому на одній стороні та «J» з лінією розлому з іншої сторони;

таблетки по 50 мг: білі або майже білі таблетки овальної форми, двоопуклі, вкриті плівковою оболонкою, з маркуванням «Е» на одній стороні та «4» і «6» по обидві сторони від лінії розлому з іншої сторони;

таблетки по 100 мг: білі або майже білі таблетки овальної форми, двоопуклі, вкриті плівковою оболонкою, з витисненим символом «Е» з одного боку та «47» – з іншого.

Фармакотерапевтична група
Антагоністи рецепторів ангіотензину ІІ, прості препарати.

Код АТХ С09С А01.

Фармакологічні властивості
Фармакодинаміка.

Лозартан – синтетичний антагоніст рецепторів ангіотензину ІІ (типу АТ1). Ангіотензин ІІ чинить потужну судинозвужувальну дію, є первинним гормоном ренін-ангіотензинової системи та важливим чинником, що визначає патофізіологічні механізми гіпертензії. Ангіотензин ІІ зв’язується з рецептором АТ1, який наявний у багатьох тканинах (наприклад, у гладких м’язах судин, надниркових залозах, нирках і серці) і призводить до деяких важливих біологічних реакцій, включаючи судинозвужувальний ефект та вивільнення альдостерону. Також ангіотензин ІІ стимулює клітинну проліферацію гладких м’язів.

Лозартан селективно блокує рецептор типу АТ1. Лозартан та його фармакологічно активний метаболіт карбоксилова кислота Е-3174 in vitro та in vivo пригнічують усі фізіологічні процеси, пов’язані з участю ангіотензину ІІ, незалежно від джерела або шляху його синтезу.

Лозартан не чинить агоністичної дії на блокування рецепторів інших гормонів та на іонні канали, які є важливими для серцево-судинної регуляції. Крім того, лозартан не пригнічує ангіотензинперетворювальний фермент (АПФ), ензим, який руйнує брадикінін. Отже, посилення дії небажаного брадикінін-опосередкованого впливу немає.

Під час застосування лозартану усунення негативного ефекту зворотного зв’язку ангіотензину ІІ на секрецію реніну призводить до зростання активності реніну у плазмі крові. Таке зростання активності призводить до зростання рівня ангіотензину ІІ у плазмі крові. Але, незважаючи на це, антигіпертензивна активність та пригнічення концентрації альдостерону у плазмі крові зберігаються, вказуючи на ефективність блокади рецепторів ангіотензину ІІ. Активність реніну у плазмі крові та концентрація ангіотензину ІІ протягом трьох днів повертаються до початкових значень після відміни лозартану.

Лозартан та його основний активний метаболіт мають набагато більшу спорідненість із рецепторами АТ1, ніж із рецепторами АТ2. Активний метаболіт має у 10-40 раз більшу активність, ніж лозартан, у перерахуванні маси на масу основного компонента.

Відміна лозартану у пацієнтів з артеріальною гіпертензією не призводить до раптового підвищення показників артеріального тиску (синдром відміни). Незважаючи на помітне зниження артеріального тиску, лозартан не має клінічно значущого впливу на частоту серцевих скорочень. Лозартан однаково ефективний при застосуванні чоловікам та жінкам, враховуючи пацієнтів літнього віку (віком від 65 років), з артеріальною гіпертензією.

Застосування лозартану дає змогу зменшити загальну кількість летальних випадків із серцево-судинних причин, інсульту та інфаркту міокарда у хворих на артеріальну гіпертензію з гіпертрофією лівого шлуночка, забезпечує захист нирок у хворих на цукровий діабет II типу з протеїнурією.

Фармакокінетика.

Після перорального прийому лозартан добре абсорбується та підлягає метаболічним перетворенням першого проходження з утворенням активного метаболіту, карбоксикислоти та інших неактивних метаболітів. Системна біодоступність таблеток лозартану становить приблизно 33 %. Середня максимальна концентрація лозартану та його активного метаболіту досягається через 1 годину та 3-4 години відповідно.

Лозартан та його активний метаболіт на ≥ 99 % зв’язуються протеїнами плазми крові, переважно з альбуміном. Об’єм розподілу лозартану становить 34 літри.

Приблизно 14 % дози лозартану, застосованої внутрішньовенно або перорально, перетворюється у його активний метаболіт. Додатково до активного метаболіту утворюються неактивні метаболіти.

Плазмовий кліренс лозартану та його активного метаболіту становить приблизно 600 мл/хв та 50 мл/хв відповідно. Нирковий кліренс лозартану та його активного метаболіту становить приблизно 74 мл/хв та 26 мл/хв відповідно. При пероральному прийомі лозартану приблизно 4 % прийнятої дози виводиться із сечею у незміненому вигляді і приблизно 6 % прийнятої дози виводиться із сечею у вигляді активного метаболіту. Фармакокінетика лозартану та його активного метаболіту при пероральному прийомі доз, які не перевищують 200 мг, має лінійний характер.

Після перорального прийому концентрація лозартану та його активного метаболіту у плазмі крові знижується поліекспоненціально з термінальним періодом напіввиведення приблизно 2 години та 6-9 годин відповідно. При прийомі лозартану у дозі 100 мг 1 раз на добу не спостерігається значного накопичення у плазмі крові лозартану та його основного метаболіту.

Процес екскреції лозартану та його метаболітів відбувається шляхом біліарної екскреції та шляхом екскреції із сечею. Після перорального прийому введення лозартану, міченого 14С, у людини приблизно 35 % радіоактивності спостерігалося у сечі і 58 % – у фекаліях.

Концентрація лозартану та його активного метаболіту у плазмі крові істотно не відрізняється у пацієнтів літнього віку з гіпертензією від цих показників у більш молодих пацієнтів з гіпертензією.

У жінок з артеріальною гіпертензією рівень лозартану у плазмі крові вдвічі вищий, ніж у пацієнтів чоловічої статі, тоді як рівень активного метаболіту у плазмі крові не відрізняється у чоловіків та жінок.

У пацієнтів зі слабким та помірним ступенем цирозу печінки, спричиненим алкоголем, плазмовий рівень лозартану та його активного метаболіту після перорального прийому були відповідно у 5 та 1,7 раза вищими, ніж у молодих добровольців чоловічої статі.

У пацієнтів із кліренсом креатиніну вище 10 мл/хв концентрація лозартану у плазмі крові не змінюється. У пацієнтів, які перебувають на гемодіалізі, площа під фармакокінетичною кривою «концентрація-час» (AUC) лозартану в 2 рази вища, ніж у пацієнтів без порушень функції нирок. Концентрація активного метаболіту у плазмі крові у пацієнтів з нирковою недостатністю та у тих, які перебувають на гемодіалізі, залишається незміненою.

Лозартан та його активний метаболіт не виводяться шляхом гемодіалізу.

Діти. Фармакокінетика лозартану досліджувалася у 50 пацієнтів віком >1 місяця та < 16 років з артеріальною гіпертензією при пероральному прийомі 1 раз на добу приблизно від 0,54 до 0,77 мг/кг лозартану (середні дози). Результати показали, що активний метаболіт утворюється у пацієнтів усіх вікових груп. Також було встановлено, що фармакокінетичні параметри лозартану після перорального прийому приблизно аналогічні у немовлят і дітей ясельного віку, дітей дошкільного віку, дітей шкільного віку та підлітків. Фармакокінетичні параметри метаболіту більше відрізняються між віковими групами. При порівнянні показників у дітей дошкільного віку та підлітків ці відмінності стають статистично значущими. Експозиція у немовлят/дітей, які почали ходити, була порівняно високою.

Показання
Лікування есенціальної гіпертензії у дорослих, а також у дітей і підлітків віком 6–18 років.
Лікування захворювань нирок у дорослих пацієнтів із гіпертензією і цукровим діабетом ІІ типу з протеїнурією ≥ 0,5 г на добу – як частина антигіпертензивної терапії.
Лікування хронічної серцевої недостатності у дорослих пацієнтів, коли застосування інгібіторів АПФ вважається неможливим через несумісність, особливо при кашлі, або протипоказане. Пацієнтів із серцевою недостатністю, стан яких стабілізувався при застосуванні інгібітора АПФ, не слід переводити на лікування лозартаном. У пацієнта фракція викиду лівого шлуночка має становити ≤ 40 %, стан має бути клінічно стабільним, також пацієнтові потрібно дотримуватися встановленого режиму лікування щодо хронічної серцевої недостатності.
Зниження ризику розвитку інсульту у дорослих пацієнтів з артеріальною гіпертензією і гіпертрофією лівого шлуночка, що підтверджено ЕКГ.